ТК "Південний" ГоловнаЗворотній зв'язокІнформація
Про Торговий центр "Південний" Товари Послуги Новини Контакти

Писарчук Петро Іванович

Народився в 1955 році в с. Чемеринці на Перемишлянщині Львівської області. Навчатися Петро Писарчук почав в Чемеринецькій восьмирічній школі, а завершив шкільне навчання в Дунаєвській середній школі. Потім Львівський політехнічний інститут. В 1975 році за відмінні показники у навчанні Петрові Писарчуку було призначено іменну стипендію, яка дозволяла не чекати допомоги від батьків, а навпаки допомагати їм.

Після навчання в інституті Петро збирався їхати працювати на Рівненську атомну електростанцію. Але тоді мало хто був вільний у прийняті власних рішень, і молодого спеціаліста - випускника зобов’язали до роботи на львівській залізниці. Сьогодні Писарчук не шкодує, що так повернулася доля, адже діяльність у п’ятому парку Львівського пасажирського ДЕПО стала найкращою школою праці на виробництві.

Колишні співробітники відзначають, що у роботі Писарчука було мало політики, більше діла у чому не раз переконувались львів’яни: унікальний дитячий майданчик на Сихові, який згодом зруйнували час і недбальство тамтешніх керівників, організація центру дозвілля для молоді, численні дефіцитні на той час молодіжні клуби для творчих молодих людей – це все належить ініціативі Петра Писарчука.

Проте у житті Петра Писарчука настав момент, коли треба було вибирати між власним приниженням чи продовженням кар’єри. То ж 1984 року він залишає для себе перспективний Львів і виїжджає до Росії у Красноярський край. Три роки практичного будівництва каскаду теплових електростанцій і розробки вугільних басейнів, спілкування з науковою, технічною, господарською та культурною елітою, дають можливість Писарчуку значно розширити свій світогляд, і шанс підніматися щаблями владного олімпу.

Однак, життя внесло свої корективи. Після чергової відпустки восени 1986 року, відчувши самотність батьків, прийняв рішення залишити високооплачувану роботу і повернутися додому.

У кінці 1986 року Писарчук починає гортати нову для себе сторінку на Львівському ізоляторному заводі заступником начальника цеху, начальником цеху. Доведення цеху до передового на виробництві. Потім головний інженер, віце-президент Акціонерного товариства «Галичина». Розруха в промисловості, закриття багатьох промислових підприємств привели Петра Писарчука до таксування, щоб заробити на хліб насущний.

В 1992 році Петро Писарчук започаткував новий бізнес по виготовленню запчастин до легкових автомобілів на Львівському заводі автонавантажувачів, що у Рясному. Коло невдач змінювали успіхи, а потім знову наставали непогожі дні. Нестабільна економічна ситуація, гіперінфляція зруйнувала і цей бізнес.

Але залишився незламним дух Петра Івановича і вже у 1993 році він створює на абсолютно нових засадах товариство «АЙПІЄ–Л» і поступово набираючи обертів в 1996 році розпочинає реалізацію нового проекту, котрий нині відомий львів’янам як Торгово-виробничий комплекс “Південний”, під будівництво якого взято кредити і закладено все наявне на той час майно і гроші. Прагнення створити не тільки за формою, але й за змістом і духом сучасне виробництво дало можливість побороти болото, чагарники, міське сміттєзвалище. Але небажання працювати за встановленими чиновниками та криміналітетом правилами, призвело до того, що 2000 року Петра Писарчука намагалися позбавити життя. Тоді Бог не дозволив.

Це був період, коли у Львові практично щомісяця проводився відстріл українських бізнесменів і робили це з мовчазної згоди тих політиків, котрі нині багато говорять про європейське майбутнє України. Криміналітет разом з чиновниками та правоохоронцями вів рішучу боротьбу за перерозподіл власності. Але постріли в Писарчука не зламали його, і ставши народним депутатом, він почав активно викорінювати зло – очищувати владу від криміналу.

Як кажуть соратники Писарчука, він не тільки декларує, а свято дотримується заповідей Господніх і віддає належне Богові. Це він робив коли був бідним, і не перестав робити й сьогодні. Мало хто вірить, що колись Писарчук міг місяцями оббивати пороги владних кабінетів, щоб допомогти своїм односельчанам в ті далекі радянські часи, але він робив це колись і нині не відцурався від цієї звички. Сьогодні, коли почав ремонтувати сільську лікарню у селі Дунаїв Перемишлянського району, багато людей не могли зрозуміти для чого це йому і яка користь? Нині цей лікувальний заклад чи не найкращий серед сільських лікувальних установ. А селяни лікуються і харчуються саме за кошти Писарчука. Навіть у рідному селі, де за його підтримки доведено до сучасних вимог восьмирічну школу, зроблено величаву реконструкцію та ремонт храму, збудовано не одну каплицю, впорядковано кладовище, можна почути докори заздрісників, мовляв, а де він взяв гроші? Чи не ображається на це сам Писарчук? Він часто відповідає, що багатство це є велике випробування, треба не тільки формально відвідувати храми, а й прислухатися про що там говорять. У Святому Письмі сказано, “Те що віддав – твоє, а що взяв собі – пішло намарне”.

Тому після поранення, побачивши в яких жахливий умовах доводиться лікарям витягувати з лабет смерті хворих, Писарчук зробив усе, щоб привести до порядку відділення реанімації та терапії лікарні швидкої медичної допомоги Львова. На вимогу часу зроблено ремонт у центрі сімейної медицини, що на вул. Виговського у Львові. Знаючи на особистому прикладі, як не просто пробитись у житті бідній, але талановитій молоді, значну частину прибутків виділяє на оплату навчання молодих людей.

А ставши народним депутатом, поставив собі мету – змінити ситуацію в окрузі не тільки даючи рибу, але в першу чергу вудочку за допомогою якої можна цю рибу ловити. Він налагодив систему кредитування малого та середнього бізнесу, не зважаючи на те, що це було йому ж у збиток. Не завжди успішно, але наполегливо, намагався принести культуру в бізнес, за його безпосередньої підтримки не тільки ремонтувалися храми, школи, але вівся активний пошук тих людей, які здатні сьогодні започаткувати власну справу.

 

Петро Писарчук: Громада сконструює владу у Львові по – новому.

   Що таке сучасне місто? Дехто вестиме мову про урбанізовану територію, зосередження інженерних систем і комунікацій. Але, передовсім, місто – це громада, кожен з представників якої, сповідуючи власні погляди, вносить щось своє, індивідуальне, в емоційну, психологічну, духовну структуру міста. Минули часи, коли виконавча влада концентрувалась лише на господарській діяльності. Нині міський голова і депутати повинні утверджувати новий стиль управління містом – стратегічне планування, формування важливих основ майбутнього. Мер такого визначного міста, як Львів, має, окрім вирішення господарських проблем, підтримувати традиції, зміцнювати зв’язок часів. Аби нащадки могли згадати з повагою і вдячністю про покоління. Втім, говорити, що наше місто – П’ємонт України і Галичини, сучасний високорозвинутий мегаполіс – це одне. А ось на ділі підтримати цей рівень, не допустити занепаду – зовсім інше. Це має робитися з участю кожного львів’янина, усією громадою, - вважає народний депутат України Петро Писарчук. 17 січня Петра Івановича висунуто кандидатом на посаду мера Львова. Тим цікавішими є його міркування, пропозиції про те, як розбудовувати Львів, як усім нам уже сьогодні успішно творити майбутнє рідного міста. Слово – Писарчуку:

Я зобов'язаний цьому місту

 - Львів’янином я став у 1972-ому році, коли з Чемеринців мене мама привезла вступати до “Політехніки”. Чималий відрізок часу минув з тих пір – 33 роки… Я був зачарований і здивований Львовом. Щоб стати львів’янином, мені довелося дуже багато потрудитись над собою. Я пробував себе знайти. І навіть у Сибіру – працював у Красноярському краї. Останнім часом – у Києві. Але, фактично, себе зреалізував тут, у Львові. Я багато чим зобов’язаний цьому місту. Бо якщо глянути на те, з чого я починав, і порівняти з тим, де я сьогодні знаходжуся, то є очевидним – скільки ж праці вклали у мене львів’яни. Починаючи від професора Дмитра Юрійовича Мочернюка і, пізніше, багатьох інших людей, з якими я працював, вчився, ставав на ноги, мудрішав. І тому є цілком закономірним для мене отой крок – балотуватися на мера Львова.

 Усе, що у мене вкладено, чого я навчився, завдяки львів’янам, хочу їм віддати. Я хочу найнятися до них на роботу. Не на начальницьку посаду, а на важку роботу. Я готовий з ними підписати контракт, де чітко будуть виписані мої зобов’язання перед львів’янами – що я зроблю протягом наступних 5 років. Тобто, буду уже по-новому будувати свої стосунки з громадою Львова.

Та система влади, яка сьогодні у місті, я переконаний, є не на користь місту. Вона гальмує розвиток міста, веде до його руйнації, деградації. А найстрашніше – веде до зневіри людей. Утворюється велика прірва між владою нашою, буцімто львівською, буцімто патріотичною, буцімто українською – і громадою Львова.

Влада працює на себе. Люди виживають, як можуть. Тому я вирішив, що першим кроком має бути реформування міської влади. Влада має бути не для написання звітів, не для дачі усяких дозволів, ліцензій.

Треба змінити саму ідеологію влади, самі підходи. Влада має бути так сконструйована, щоб вона вирішувала не свої проблеми, не питання освоєння, а питання пошуку коштів, їх ефективного використання для того, щоб життя людей з кожним днем, з кожним місяцем ставало кращим.

Ясна річ, що влада має бути підконтрольна громаді. Контроль за діями влади буде ефективним тоді, коли він буде з боку громади. Усі решту види контролю абсолютно є неефективними. Чим більше контролюючих органів – тим, на жаль, менше порядку. Бо контролюючі органи з владою завжди домовляться.

Як вибудувати у Львові нову конструкцію влади?

Мабуть, сьогодні, це є найважливішим, найактуальнішим, найпринциповішим питанням для усієї громади міста. Заради інтересів Львова закликаю кожного, хто бере участь у виборчому процесі, представників політичних партій, громадських організацій, трудових колективів, органів самоуправління, вуличних комітетів, нарешті – усіх виборців взяти участь у дискусії – "Якою має бути нова конструкція влади у Львові? "

Дискусія ця мала б тривати не лише до виборів, а й після них.

Як на мене, конструкція влади має бути простішою, ніж вона є зараз. Таке її вдосконалення, звичайно, зумовить скорочення бюрократичного апарату. І це вкрай необхідно робити. Тому що дуже велика частина – 7% бюджету міста витрачається на утримання чиновників.

Це дуже багато – 7%! Для порівняння: за радянських часів на утримання апарату йшов 1% з бюджету. Але ще тоді говорили - це забагато, апарат неефективний, його треба скорочувати.

“Страшилку” проти мене – мовляв, я розжену чиновників з міської ради, вже використовують ті, хто мені опонує. А я завжди кажу, що напевно ті люди, а вони є всі совісні люди, мало задоволені від того, що роблять нікому не потрібну роботу. Вони є нещасливі - бо то мало щастя – отримувати якусь там зарплату незароблену. Напевно, і вони хочуть змін, хочуть бути потрібними. Бо робота тоді приносить задоволення, коли вона комусь потрібна. Більшість людей так влаштована. У нас міська влада сьогодні куди спрямована? Щоб більше дозволів було, за яких можна було б отримати більше хабарів. Ясна річ, щоб того не було, влада має мати якомога менше тих штучних утворень і надбудов. Треба працювати напряму з громадою, на результат. Так є в багатьох державах світу, так буде і в нас. Іншого не дано. Я б хотів заспокоїти тих, які остерігаються: що прийде Писарчук і всіх порозганяє. Це неправда! Ми, навпаки, будемо разом шукати місце для кожного у цій новій конструкції міської влади. 

Як громаді контролювати владу?

- Є різні форми контролю. Сьогодні мер і депутати безконтрольно вирішують свої питання. Можливо, з їхньої ласки дещо й просочується у засоби масової інформації. Але саме стільки, скільки їм потрібно. Решту – загримоване, невидиме. У Києві є комунальне телебачення і засідання сесії там транслюють для міста. Це, в принципі, дорого. У Львові можна це зробити по радіо. Аби люди слухали, що роблять депутати на сесії. Можливо, при мерії з людей відомих, які досягли успіхів у бізнесі, культурі, науці, створити громадсько-консультативну раду, яка би аналізувала, робила експертні оцінки дій влади до прийняття рішень на сесії, а потім аналізувала, давала свою оцінку щодо виконання цих рішень, їх ефективності, висвітлювала цей процес у засобах масової інформації. Далі: є у зародковому стані у Львові об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, вуличні комітети. Вони повинні бути не спостерігачами, а контролерами дій міської влади. Тоді буде ефект. Бо зараз як робиться? Поміняють 100 метрів труби, а записують 400…

 Я пропоную після виборів розробити положення про громадський контроль над владою, де були б передбачені певні права громадських об’єднань, і це положення мало б бути затверджене на сесії.

Як заробляти, а не обіцяти

Щоб вирішити соціальні проблеми, у тому числі і соціального будівництва, і комунальної сфери – води, світла, доріг – на все потрібні гроші. І нам потрібно думати – де заробити ці гроші? Бо ніхто їх нам не дасть. І однією з таких золотих жил наповнення бюджету міста має стати туризм. Тому вкрай важливо сьогодні паралельно вирішувати питання і зовнішнього вигляду міста, і забезпечення водою, теплом, дорогами. Бо турист приїде сюди тоді, коли це буде влаштовано. І водночас шукати, знаходити, заробляти кошти, щоб вирішувати питання житлового будівництва. Відразу скажу, що ніякий мер вже не поверне до радянських часів і безкоштовного житла не буде. Завдання влади – зробити так, щоб розвивати кредитування будівництва житла, зробити його дешевим. Зробити так, щоб тій частині людей, яка має заслуги перед Львовом, яка стоїть на пільговій черзі, яка має матеріальні нестатки і не здатна сама собі купити житло, будувати соціальне житло. Переселенський фонд треба створити – бо його розпродали. Якщо ми хочемо реконструювати “хрущовки”, будинки у центрі Львова – влада має подбати про переселенський фонд, аби було куди людей помістити.

Як відродити дух Львова?

 - Я є членом "партії львів’ян". Треба покінчити з тією партійною приналежністю, відкинути ті радянські стереотипи. Коли раніше ми влаштовувалися на роботу, то заповнювали анкету, де була графа про партійну приналежність. Вирішено, що це зле. Ми вже це знищили. То чого знову повертаємося до цього? Людина йде найматися на роботу – то нащо її питати, до якої партії належить? Мене цікавить, що вона вміє робити, які у неї моральні засади. За такими принципами і формую свою команду професіоналів.

Архіскладним завданням влади буде не подача води, не ремонт доріг – хоча це теж дуже важливо. Головне - відродити дух, атмосферу, ідеологію Львова, як міста європейського, міста високої культури, духовності, поваги один до одного. Якщо ми хочемо жити в іншому середовищі, в іншій атмосфері - ми повинні змінитись самі.

Замало привести до порядку дороги, школи, відремонтувати, побілити. Треба - зберігати, підтримувати досягнутий рівень кожен день. Без допомоги, без участі громади це абсолютно неможливо. Бо ж не поставимо у кожному коридорі міліціонера, який б стеріг “жарівки”. Завдання громади, жителів кожного будинку, кожного під’їзду - щоб лампочки не викручували, щоб ящики для сміття не перекидали, не нищили.

 На жаль, останні роки Україні не таланило на владу. Вибори формували владу надзвичайно бездуховну. Ми думаємо, що наше життя залежить від Президента, уряду. Ми дуже ними переймаємось, політикуємо. А від тих осіб наше життя якраз і найменше залежить.

Є чітко визначені обов’язки органів місцевого самоврядування. І на них лежить основний тягар забезпечення нормальних умов життя людей. На жаль, за останні роки, обираючи, реформуючи ту чи іншу владу, львів’яни усе-таки не враховували цієї обставини, не брали її до уваги, а занадто переймалися тим, що не мало суттєвого значення. І це приводило до фатальних помилок – тому що обирали фальшивих патріотів. "Патріотів" (я не хочу їх судити, не маю права на це, Бог їм суддя), які може свідомо, а може й несвідомо обманювали людей. Справжній патріотизм має бути діловий. Людина, перш ніж йти до влади і брати на себе відповідальність за десятки, сотні тисяч людей, мала би дуже критично покопатися у собі, зважити свої можливості. І аж тоді обіцяти людям, брати ой яку нелегку ношу на свої плечі.

Тому й не дивно, що протягом останніх років при тій владі, яку ми спостерігали у місті, у ратуші - коли руйнувався Львів, продавалось, розкрадалось комунальне майно, коли для простої людини були одні закони, а для можновладців – зовсім інші, появилось багато зневіри. Влада руйнувала віру людей, спустошувала їхні душі. Це великий гріх. Бо якщо зруйнувати якусь споруду, її можна при бажанні швидко відновити. Але топтати по святому – по людських душах – то тут так просто потім не відновиш.

Тому якщо ми не зуміємо і на цей раз сформувати владу, яка зможе завоювати довір’я людей не якимись словами, не криками, не провокаційними гаслами, а чесною, правдивою позицією, працею, то буде біда для Львова.

Якщо ж люди побачать, що влада чесна, що вона працює для них – то скресне крига недовіри до влади, і Львів швидко піде уперед.

Тоді і громада Львова, яка буде бачити добрі дії влади, сама ставатиме кращою. Таким чином відродимо дух, атмосферу Львова, як міста європейської культури і побуту.

Як створити єдині правила гри – для всіх

- Хтось може зробити багато, хтось – менше. Але кожен може внести свій вклад у спільну справу, щоб у нашого міста був кращий вигляд, щоб кращою тут була ситуація. Люди мусять зрозуміти, що вибирати, формувати владу, жити далі на тих принципах, на яких ми вже 13 років живемо, це шлях в нікуди. Якщо ми знову оберемо таку ж владу, яку ми зараз маємо, яка "придумає" нові гасла, шукатиме ворогів, буде багато розповідати…, то нічого чекати добра у нашому місті. І тоді довго будемо побиватися, посипати голову попелом і нарікатимемо на те, що нас знову обдурили, використали.

Відтак треба застановитися і замислитися: а може варто дати шанс тим людям, які хоч і не так гарно говорять, яких, може, ми і не завжди розуміємо? Бо я, чесно кажучи, досі відчуваю дистанцію, недовір’я людей, коли розповідаю, що ще 10 років тому я не був таким успішним чоловіком і моє життя було кардинально іншим. Що всього цього я досягнув лише завдяки власній праці, наполегливості і вірі тих колег, які зі мною разом працювали.

Люди часто це сприймають, як якусь казку. І я не дуже це осуджую. Бо влада не постаралася і не зробила так, щоби якомога більше людей вірили у себе і чесною працею досягали успіху. Здебільшого, люди бачать, що якраз добре живе той, хто не працює, а має якусь посаду, “сидить” на державних грошах і будує файні особняки. Оце треба змінити і зламати! Бо якщо так триватиме і далі, то нема майбутнього не те що у кожного з нас, а й у держави.

Ринок “Південний” створений якраз не завдяки, а всупереч владі, у постійній боротьбі з нею. І тому вона сьогодні так шаленіє, видумує всіляку неправду і намагається принизити, скомпрометувати, знищити оцей об’єкт. Це ще раз говорить про рівень нашої львівської влади. Ви ж подивіться: там, де вона так сильно опікується, одні руїни. Нема нічого позитивного. От, до прикладу, дали дозвіл на спорудження ринку біля стадіону “Україна”. І хто таке придумав? Там ж паркова зона, мають бути спортивні майданчики, тенісні корти, поруч – стадіон. Це місце мало б стати осередком для обдарованих спортсменів, львів’ян. Але влада дала дозвіл – і побудували невідомо що. Ринок “Південний” ще 5 років тому від такого відмовився. І все це пусте. Відтак, виходить, там, де влада опікується – або руїна, або щось непотрібне, як, до слова, розташовані поруч, один біля одного, два однакові супермаркети на вулиці Науковій.

Представникам влади нині невтямки, що для того, щоб зробити місто кращим (до речі, це питання актуальне і для всієї нашої держави), необхідно підтримати людей, які працюють, леліяти, піднімати український (!) бізнес. Бо буде український бізнес, буде і українська економіка, будуть гарні дороги, достойні пенсії і зарплати. А те, що львівська влада витворяє з бізнесом нині, нікуди не годиться. Не виключено, що є люди, у тому числі і з-поміж того так званого бізнесу, які пристосувалися за хабарі, і їх така влада влаштовує. Але це не вихід, бо всі решта потерпають!

 Вкрай важливо забезпечити справедливі, однакові правила гри для всіх. Запровадити систему, у якій не матиме значення, хто ти є – депутат чи не депутат, чи, може, маєш родичів, блати серед виконавчих структур. Ти повинен працювати за тими ж правилами, що й, скажімо, звичайний будівельник, чи випускник вузу, які вирішили започаткувати власну справу.

За такими – однаковими принципами для всіх - працює і “Південний”. Їх не так легко було запровадити. У мене виникало, скажімо, чимало проблем у зв’язку з тим, що багато людей, які мають на “Південному” свій бізнес, мають ще й родичів, знайомих, які працюють в різних управліннях, органах виконавчих структур і які цим намагалися скористатися. Бувало, що за допомогою брата, який працював в УБОЗІ, намагалися знищити конкурента, який торгує поруч, створити йому проблеми, перевірки. Чинився шалений тиск, у тім числі -–і на мене, лунали погрози, дзвінки. Але, дякувати Богу, все вдалося витримати. І зараз нічого подібного і близько немає. І зараз всі знають, що на “Південному”, якщо вмієш працювати, то працюватимеш, а не вмієш – які б родичі за тобою не стояли, це не допоможе.

* * *

 Я хочу добра для усіх людей, бо так мене виховали мої батьки – прості селяни із села Чемеринці. Бо таким мене сформували мої друзі-львів'яни. Я хочу і знаю, як змінити життя у Львові на краще. Відчуваю, що, будучи мером, міг би зробити для цього найбільше.

 Петро Писарчук

 

<%PageContent_2%>

Copyright © 2005
Торгово-виробничий комплекс "Південний"

Дизайн та програмування УАРНет